Брат в ОУН, КДБ на хвості та мільйони фанатів: неймовірна історія легенди української естради

Знаєш, є таке поняття - "неправильна біографія". Коли людина робить усе не за інструкцією: не туди вступає, не тих людей слухає, не в той час народжується. І от з усім цим багажем таки стає зіркою масштабу всього Радянського Союзу. Саме така історія у Назарія Яремчука - співака, який перетворив буковинські мелодії на хіти мільйонів, а фразу "Червона рута" - на культурний код цілого покоління. Люкс розповідає про перепитії життя української легенди.

Коли батькові 64, а тобі ще народитися треба

Уяви собі: 1951 рік, карпатське село Рівня, і в родині Яремчуків з'являється четверта дитина. Ніби нічого особливого, якби не дрібниця - батькові вже 64 роки. У той час, коли його однолітки нянчили онуків, Назарій-старший готувався стати батьком ще раз. Певно, саме тому хлопчика назвали Назарієм - ім'я означає "присвячений Богові". Хтось мав подбати про цього пізнього сина.

Родина була музичною настільки, що це межувало з діагнозом. Батько співав тенором у церковному хорі (у 64 роки, так-так), мати грала на мандоліні й виступала в народному театрі, старший брат Богдан був місцевою зіркою Вижниці. Тож маленькому Назарію не залишалося нічого іншого, як теж почати співати.

А ще у нього був брат Дмитро. Старший на 27 років. Юрист, учасник ОУН, який у 40-х емігрував до Канади під чужим прізвищем. У сімейному альбомі його фото не виставляли на видноті - КДБ, знаєш, любило цікавитися такими родинними зв'язками. Але Дмитро не забував про рідних і допомагав, як міг. Іронія долі: саме він згодом знайде для Назарія найкращих лікарів у Канаді. Правда, буде вже запізно.

Географ, який заблукав у філармонії

Після школи Назарій вирішив стати... географом. Ну, чому б і ні? Подав документи до Чернівецького університету і - облом, не пройшов за конкурсом. План Б: йти працювати сейсмологом. Паралельно він навчався на курсах водіїв за направленням військкомату. Здавалося б, ось вона, стабільна доля радянської молодої людини.

Але ж Назарій робив помилку за помилкою: замість того, щоб чемно сидіти на курсах, він забігав після занять до Вижницького будинку культури і спостерігав за співами ансамблю "Смерічка" під керівництвом Левка Дутківського. Хлопець просто слухав. Регулярно. Настільки регулярно, що Дутківський не витримав і запропонував йому заспівати.

"Кохану" Ігоря Поклада Яремчук виконав так, що композитор зрозумів: це воно. Восени 1969 року географ-невдаха і сейсмолог-аматор став солістом "Смерічки". Деякі помилки в житті виправляють долю.

"Дикий Захід" Вижниці та три концерти на день

Вижниця тих років - це був свій маленький Лас-Вегас, тільки без казино й у версії "made in Ukraine". Левко Дутківський організував там справжній культ танців: потяг прибував об 11-й вечора з Чернівців, молодь танцювала до 2-ї ночі, а о 4-й ранку зворотній потяг вивозив щасливих людей додому. До роботи на 7 ранку встигали всі.

Дутківський вмикав кольорові прожектори, саксофоніст виходив у зал грати біля закоханих пар. "Молодь від нашої музики просто шаленіла", - згадував композитор. І це була не метафора.

А "Смерічка" на піку популярності давала по три концерти на день. Усе наживо - хто ж тоді знав, що таке фонограма? Сільські клуби, районні БК, обласні зали - різниці не було. Скрізь аншлаги, скрізь люди плакали, бо не всі могли потрапити на концерти.

Коли Брєжнєв потиснув руку - і все змінилося

Національний колорит "Смерічки" дратував ідеологічних керівників. Занадто українські, занадто народні, занадто успішні. У ЗМІ писали замовні статті про "відсутність професіоналізму" й "аматорство". Класика жанру, що тут скажеш.

А потім сталося диво: сам Брєжнєв потиснув руку Левку Дутківському на очах партійної еліти. І ось вам, будь ласка, - ставлення до буковинських музик різко змінилося на краще. Гастрольні дороги відкрилися, у репертуар перестали втручатися.

Правда, партійні ідеологи все одно не здавалися: після концертів Назарію давали 10 букетів, Зінкевичу - 5. Наступного разу навпаки. Травили на дрібницях, поки в 1975-му дует не розпався. План спрацював.

Тріо, яке підірвало Союз

"Червона рута" у фіналі "Пісні року-71" - це був культурний вибух. Тріо Зінкевича, Івасюка та Яремчука стало відомим на весь Союз за одну ніч.

Причому ансамбль був настільки маловідомим, що його назву протитрували з помилками: "Семеричка" замість "Смерічки". Але після виходу фільму "Червона рута" усі вже знали, як правильно.

Зінкевич, Івасюк і Яремчук були друзями. Справжніми. Тому коли в 1979-му трагічно загинув Володимир Івасюк, Назарій і Левко Дутківський, незважаючи на заборону влади, приїхали на похорон до Львова. Несли великий вінок із білих квітів на чолі траурної процесії. Це могло коштувати кар'єри, свободи, життя. Але Володимир був другом. А друзів не залишають.

Що іронічно: влада боялася навіть згадувати ім'я Івасюка, а Яремчук присвятив йому пісні, співав їх по всьому Союзу. І нічого йому за це не було - занадто популярний був.

Два кохання, троє дітей і талісман-подушечка

У 1972-му Дутківський познайомив Назарія з Оленою Шевченко. Дівчина згадувала: "Ми зустрілися очима і... все". Кохання з першого погляду, весілля в Закарпатті, двоє синів - Дмитро і Назарій. 15 років шлюбу, які закінчилися розлученням у 1990-му. Потрясіння для всіх знайомих. Олена переїхала до Києва, Назарій залишився в Чернівцях із синами.

Другу дружину, Дарину, він знайшов у сусідньому селі Тюдів. Виявилося, що вони жили поряд, але не були знайомі. Вона чотири роки сама виховувала дочку після смерті чоловіка, він давно був розлучений. Вінчалися в церкві в Косові в 1991-му. Народилася донечка Марічка - названа на честь матері Назарія.

Співак брав на гастролі маленьку подушечку дочки. Вважав її своїм талісманом. Така собі версія "берегиня в кишені", тільки м'якша.

Усі троє дітей Яремчука стали співаками. Дмитро і Назарій - народні артисти України, виступають дуетом. Марія представляла Україну на "Євробаченні-2014".

Афганістан, Чорнобиль і лист від дітей

Назарій не цурався їхати туди, де було важко. Під час Афганської війни виступав перед солдатами. У щоденнику написав: "Погляньмо навколо - скрізь війни, і скрізь замішана Москва!" У 1986-му тричі їздив у зону відчуження ЧАЕС, співав для ліквідаторів. Вважав це своїм обов'язком.

А в 1993-му в карпатському селі до нього підійшов хлопчик із листом від класу. Діти з інтернату просили впустити їх на концерт безкоштовно: "Ми будемо сидіти тихо. До нас рідко приїжджають артисти, а Ви - вперше. Ми без грошей, бо весь тиждень живемо у пришкільному інтернаті".

Дітей посадили в перший ряд. А за лаштунками плакали всі. Особливо Назарій - згадав своє босоноге дитинство й інтернат. Дружина казала: то був, мабуть, найкращий його концерт.

Фінал: коли тіло здається, а душа співає

Коли Назарій дізнався про рак, старший брат Дмитро терміново знайшов найкращих лікарів у Канаді. Але операція не допомогла - було запізно. Яремчук повернувся в Україну і продовжив виступати. Схуднув, ледве тримався на ногах, але виходив на сцену.

Вадим Крищенко згадує останній концерт на Співочому полі: "Вибачте, я трохи приляжу на стільцях», - сказав він і ліг на два старенькі стільці за лаштунками. Але швидко підвівся: "Нічого, коли я співаю, мені легше". І справді - на сцені він ожив, очі спалахнули, хода стала впевненою. Тільки останній помах рукою до людей був якийсь кволий, боязкий. Наче він прощався назавжди".

30 червня 1995 року Назарій Яремчук помер у Чернівцях у колі родини. Йому було всього 43.

У 1996-му посмертно отримав Шевченківську премію. У 2021-му - звання Героя України. Вулицю в Чернівцях, де стояв його будинок, назвали його ім'ям.

Епілог

У щоденнику Назарій писав про Україну, яку заполонила "дешевизна у гарних обгортках". Про те, що "своя сорочка ближче до тіла", а ми чомусь купуємо чуже. Про московський "примітив", що "створює пустку в душах молоді". Про несправедливість до своїх митців.
Це він написав у 1995-му. Майже 30 років тому. Дивно, як деякі речі не застарівають.

Також тобі варто подивитись фільм про Назарія Яремчука, якщо ти пропустила його,