Що насправді сталося з Параджановим після "Тіней забутих предків"

Сергій Параджанов був людиною, яка робила мистецтво зі всього - з кіноплівки, з в'язничної фольги, з колючого дроту, навіть із власних шкарпеток. Систему, яка намагалася його знищити, він перетворив на частину своєї легенди. Він мріяв про чашку Гітлера, дарував медальйони Фелліні, ходив Мюнхеном у халаті та підмітав тюремну підлогу з підпаленою мітлою. Що ще незвичного було в житті режисера - читай на Люкс.

Коли батько хотів антиквара, а вийшов геній

Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 року в Тифлісі в сім'ї, де професія антиквара передавалася з покоління в покоління. Уяви розчарування батька, коли син вирішив займатися кіно замість благородної справи перепродажу старовини. Ірοнія долі: пізніше саме цей "вишуканий смак" допомагав Параджанову виживати, коли він сидів без роботи й підробляв... скуповуванням антикваріату. Тато, якби ти знав!

У школі у Сергія було лише дві п'ятірки - з природознавства й малювання. Решта предметів тягнула на трійку. Тож він, звісно, вступив до Інституту залізничного транспорту. Логічно, чи не так? Проте вже через рік кинув це захоплююче заняття й пішов співати. У військових шпиталях. Близько 600 концертів. А потім раптом опинився у Московській консерваторії в класі Ніни Дорліак, паралельно вступивши на режисерський факультет ВДІКу..

"Тіні забутих предків": коли Захід зрозумів раніше за Батьківщину

1964 рік. Параджанов екранізує повість Коцюбинського. Прем'єра у київському кінотеатрі "Україна". Фільм отримує 39 міжнародних нагород, 28 призів на фестивалях. Фелліні, Антоніоні, Куросава надсилають вітання. Анджей Вайда стає на коліна й цілує руку режисера.

А що в СРСР? А в СРСР - тиша. Ну, майже. Журнал "Екран" з Польщі пише про "найдивовижніший фільм останніх років", а рідна країна думає: "Хм, може, не треба так голосно?"

Найкраще, що на Заході стрічка виходить під назвою "Дикі коні вогню". Поетично. Символічно. І дуже в стилі самого Параджанова - вогняного, неприборканого, незручного.

"Колір граната": як зробити шедевр, який чотири роки лежатиме на полиці

1967-й. Параджанова запрошують до Єревану знімати фільм про вірменського поета Саят-Нову. Режисер створює картину, де кожен кадр - окрема метафора, де предмети працюють нарівні з акторами, де статика важить більше, ніж динаміка.

Керівники Держкіно дивляться і не розуміють. Але замість чесного "ми не тямимо, що тут відбувається", вони говорять: "Народу таке кіно не потрібне". Класична відмовка для всіх епох: якщо щось незрозуміле елітам, звалюємо на народ.

Фільм лежить на полиці чотири роки. Коли його нарешті випускають у 1973-му, монтує вже не Параджанов, а Сергій Юткевич. І то друкують лише 143 копії. Бо раптом народ передумає і все-таки захоче подивитися?

Справедливість відновили лише у 2014-му, коли Мартін Скорсезе профінансував цифрову реставрацію оригінального монтажу. Світова прем'єра - на Каннському кінофестивалі. Рейтинги - космічні. Вплив на попкультуру - від Мадонни до Леді Ґаґи. От тобі й "народу не потрібне".

Коли система вирішила: "Досить кіно, давайте в'язницю"

1965-1968 роки. Параджанов разом з іншими діячами культури протестує проти політичних арештів в Україні. Вимагає відкритих судових процесів. Виступає за свободу слова.

Система уважно слухає. І робить висновки.

30 червня 1966-го ЦК Компартії України схвалює постанову "про серйозні недоліки" на Київській кіностудії. Серед критикованих - сценарій Параджанова до "Київських фресок". Режисер розуміє натяк і виїжджає до Вірменії. Але у 1971-му повертається до Києва.

17 березня 1973 року його заарештовують. Звинувачення? Статті змінюються як в калейдоскопі: спекуляція антикваріатом (докази не знайшлися), мужолозтво, поширення порнографії, мужолозтво із застосуванням насильства. Знаходять "жертву насильства" - "члена КПРС" Воробйова. Єдиного, хто погодився свідчити. Інші відмовилися. А архітектор Михайло Сенін після розмови з КДБ перерізав собі вени.

25 квітня 1974-го Параджанову дають п'ять років колонії суворого режиму.

Коли навіть засуджені визнають авторитет

"Гомосексуальна" стаття у в'язниці - це вирок. Але Параджанов стає авторитетом серед засуджених. Подейкують, що до нього прийшла делегація зі словами: "Ми комуняк завжди на словах мали, а ти - по-справжньому!".

Через це "панібратство" його кілька разів переводять з зони в зону. Бо як так: інтелігент і засуджені дружать? Система знову не розуміє.

У в'язниці Параджанов:

• Відкриває школу живопису.
• Збирає фольгові кришки з молочних пляшок і робить портрети Пушкіна.
• Отримує регулярні депеші від Фелліні з текстом: "Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся".
• Коли начальник говорить: "Засуджений, працюєте без вогника!", наступного разу підпалює мітлу і підмітає "з вогником".
• Останній факт - квінтесенція параджановського стилю: якщо система абсурдна, відповідай ще більшим абсурдом.

Як звільняли геніїв у СРСР

Лілія Брік просить свого зятя Луї Арагона втрутитися. Той під час візиту до Москви в урядовій ложі Большого театру звертається особисто до Брежнєва. Міжнародна організація Amnesty International запускає кампанію. Трюффо, Годар, Фелліні, Вісконті, Росселліні, Антоніоні підписують звернення.

30 грудня 1977 року Параджанова звільняють.

Коли він повертається до Києва, виходить на сцену театру, нахиляється і цілує підлогу. Зал кричить "Браво!". Україна приймає свого блудного сина.

Але жити в Україні йому заборонено. Він оселяється в Тбілісі й продовжує зазнавати переслідувань. Через ідеологічну цензуру не виходять фільми "Intermezzo", "Київські фрески", "Ікар", "Сповідь".

Тільки у грудні 2023 року - через 33 роки після смерті - Параджанова повністю реабілітують у сфабрикованих звинуваченнях.

Параджанов і мистецтво дарувати

Одного разу режисер подарував антикварний меблевий гарнітур людині, яка надіслала йому торт у в'язницю. Просто так. Бо вміти цінувати жести - це важливо.

Ів Сен-Лоран запрошує Параджанова до Парижа. Влада запитує: чи вистачить у кутюр'є площі розмістити всесвітню персону - геніального режисера? Сен-Лоран відповідає: маю 578 метри корисної житлоплощі. Не пускають - вже без причини.

Через рік Ів приїжджає до Москви. Параджанов створює для нього фантастичний альбом колажів, де Сен-Лоран живе дивовижним життям. Модельєр каже: "Божественно! Ні на що не схоже. Браво, геній!".

До 8 Березня 80-річній Лілі Брік Параджанов надсилає букет із колючого дроту і власних шкарпеток. Бо звичайні квіти - це нудно.

Останні роки: коли система нарешті програла

У Єревані Параджанов починає роботу над автобіографічною "Сповіддю". Але здоров'я підірване. У 1990-му виявляють рак легені. Операцію роблять у Москві. Не допомагає.

В інтерв'ю він каже: "Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні та збираюся вмирати у Вірменії".

17 липня 1990-го приїжджає до Єревану. 20 липня помирає.

Його ховають у Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком Мкртчяном, Вільямом Сарояном.

У 1990-му отримує звання народного артиста УРСР. Посмертно. У 1991-му - Державну премію України імені Шевченка. Також посмертно.

Епілог: про те, як система завжди програє генію

2004 і 2024 роки ЮНЕСКО проголошує роками Сергія Параджанова. Його фільми вивчають у кіношколах світу. Мадонна і Леді Ґага черпають натхнення з "Кольору граната". У Тбілісі стоїть пам'ятник. В Єревані - музей.

А десь у паралельній реальності радянські чиновники досі не розуміють, що пішло не так. Адже вони ж так старалися його знищити.

Але ось парадокс: систему давно немає. А Параджанов - є. Його фільми дивляться. Його колажі експонують. Його історію розказують.

Бо геній завжди сильніший за систему. Навіть якщо йому доводиться підмітати з вогником.

Про Френка Сінатру тобі теж варто дізнатись більше.